Вчора надибав цікаву статтю на блозі редакторів “Журналу Доктора Добба”. Колись, принаймні десь на початку дев’яностих, цей журнал перекладали навіть і видавали у нас. Дуже цікавий був. У мене досі є вдома два номери, які батько колись купував. Але я не про те, а про оцей блог-запис Крістофера Діґґінса. Суть його в тому, що він не просто погоджується з дописом Ніка Паланте про те, що з прагматичної точки зору варто вчити одну мову в рік, а каже: “Навіщо чекати?” Адже якщо теорія Сапір-Ворфа (до речі, вона навіть сама по собі, тобто в контексті лінгвістики, дуже цікава – трохи про неї під катом) справджується для мов програмування, то варто вчити їх якомога більше і якомога швидше. Але оскільки вивчити все неможливо, то варто обрати певну обмежену кількість мов, які будуть виступати як базисні вектори простору програмування: тобто вони мусять мало, або взагалі не перетинатись в сферах застосування та в парадигмах програмування і при цьому охоплювати якогомога більше. Як виглядатиме цей набір? 